|
Той клятий рік, що вкрався в часу лет в лікарні, іноді, сповзав я з ліжка, згрібав свої хвороби і задишки і рихтував скарлючений скелет. І вкравши себе в медсестер чутких, вже ніздрями вловивши запах волі, тікав я до своєї внучки Олі туди де гул життя ще не затих. Ми з Оленькою йшли в дитячий парк там до любимих гойдалок спішили глушили сік, пломбір без міри їли, дивились на гуляючих собак Атракціонів там лиш вибирай. та день кінчався, сонце догорало І Оленька томилась, відставала, і хникала: «дідусю зачекай» Зберігши вражень в пам’яті розмай вертавсь у лікарняні стіни голі та й там знов чув тоненький голос Олі: «Ну трішки, ще дідусю зачекай.» І я чекав, чекав що було сил, а на сусідніх ліжках не чекали, марніли, чахли, світ цей покидали. ніхто їх зачекати не просив. Як біль такий, що вже здається край, я бачу наче прямо через поле до мене мчить моя маленька Оля і чую крик: «Дідусю зачекай.» І я чекаю, вірю біль мине іще стерплю любу здається муку, поки маленька Оленька за руку, на цьому світі держить ще мене.
|