(З п’єси «Каламутник»)Сто нерозумних щасть людина має, Від ста дивот душа її бринить. Шкода, їх, мабуть, пан Емір не знає, Та світ сипкий лише на них стоїть!.. Приміром, ось я звівся до помосту, І смерть уже роззявилась моя, А вам, гадаю, те збагнуть непросто, Чом, мов щасливчик, посміхаюсь я. Та я щасливий – дякую Аллаху! – І усміхом вітаю ту з удач, Що в злую мить, коли скривавлю плаху, Мене проводить жінки щирий плач! А пан Емір?.. Носій такої влади, Всій Бухарі згинає спини він... А як вмрете – хто стане сумувати? Жінки?.. Візири?.. Кухня?.. Слуг загін?.. Навряд скорботна буде їм хвилинка, Коли настане й вам найвищий час... В басейні і улюблена рибинка Сльозинкою не пошанує вас! То два життя розглянемо пильніше: Хто з двох нас більше радощів осяг?... І хто з нас двох був в світі щасливіший – Ви, пан і багатій, чи я, жебрак?
|