|
В п’ятнадцять років слухав я вітрів, Роздмуханих газет і друзів ґвалтом, І думалось: «Як я не геній раптом – То з жаху я б і жити не схотів!..» Сідаючи за стіл, я відчував: Святу відвагу стримувать несила. Завзято аркуші бруднив чорнилом, Немов в борні папір перемагав! Коли мені настало тридцять сім І тридцять вісім блимало безславних, Я марив, що трагічна осінь плавно Наблизилась і кидає вже тінь. Та ніби виклик в суд чи в соцзабез Жовтенький лист прибився до віконця, І у листочку «Ти не геній!» йшлося – Мав стисле повідомлення з небес. Я визирнув надвір: ну як же так, Щоб у величну відбуття годину Погода не відбила переміни, Довкілля не відповіло ніяк! Світ був, як був. Калюжа на ганку, Сміттєвий бак від горя не гойдався, А під парканом песик оправлявся, Сором’язливу пику мав таку... Бездумно у вікно зір утопив Знайомий голуб, пишний та манірний... Життя кохане не було обридним Від правди, що в собі я зрозумів!..
|