У сяйві ніч. Під місяцем наш сад. Тремтіли В темряві – відлиски вітражів. У залі грав рояль, і струни в нім бриніли, А в нас – палкі серця, на твій озвавшись спів. В знемозі і в сльозах, ти до зорі – співала, Що ти одна – любов, що іншої – нема, Й кортіло – жити... – й так, щоб пісня не страждала, Тебе – обнять, кохать і – плакать, крадькома! Минуло – літ!.. – Нікчемних, надокучних, І ось – крізь тиху ніч – твій голос чую знов, Й вібрує і бринить – у співах, щемних й звучних, Що ти, одна, – життя, що ти, одна – любов!.. І що образ – нема, а в серці – й сліду муки, Що є – одна мета, що іншої – нема: Аби – розчулено – в бентежні вірить звуки, Тебе – обнять, втішать і плакать, – крадькома!
|