|
Сонця промінь палкий грав на липах в садку, Рисувала ти щось на блискучім піску. Я думкам оддавався, я вірив весні, – Але ти не сказала ні слова мені. Я давно відгадав, що моя ти була, Що для мене ти щастя своє віддала. «Сталось так, – я казав, – не по нашій вині!» Ти ж нічого на це не сказала мені. Я стогнав, я благав, що не слід нам кохать, Що нам треба в минулому все занедбать, Що в прийдешнім цвітуть всі права красоти, – І нічого мені не відмовила ти. Я очей не відводив од тебе в труні: Згаслу тайну хотілось пізнати мені, На лиці твоїм вирок для себе знайти, – І нічого... нічого не мовила ти.
|