В борні житейській згубивши надію, Стомивши душу на герці нерівнім, Так часом дивно я очі закрию І прозріваю у захваті дивнім. Як тьма осіння, де сполох погасне, Буденний морок ще глибше чорніє, І тільки в небі, мов заклик прекрасний, Сіяють зір озолочені вії. Огні безмежні такі зрозумілі, Така прозора безодня струмиста, Що вічність я бачу крізь роки і хвилі І сонце світів пізнаю променисте. І нерухомо на розах багряних Живий вівтар світотвору димиться. В його диму, як в творчих оманах, Вся сила тремтить і вся вічність сниться. І що в етері безоднім розлито, Душа і тлін, вогні і проміння – Тільки твій відблиск, о сонце світу, І тільки сни перемінні й хвилинні. Крізь повів мрій підіймаюсь я димом, І тану, і вію, й пливу мимоволі, І все невловиме стає мені зримим, І легко жить, і втишаються болі.
|