|
Знову туди, де море вогнів, Знову туди зі смутком своїм, Світить прожектор, фанфари гримлять, Публіка жде – сміливіш, акробат. Зі смертю я граю – Небезпечний мій трюк, Все завмирає, Замовкає навкруг. Під співи скрипки, Пані в ложах довкіл, З усміхом скажуть: «Блазень він!» Так, я блазень, штукар – так що́ вже? Хай мене так прозвуть вельможі, Як од мене далекі вони, мов зірки, Не потиснуть повік руки... Смичок додолу, звук мелодії згасає, Мій кінь без втоми, Летить по колу. Дощем духмяним на манеж квітки лягають, Скінчився номер, спада пітьма, Й нікого поруч мене більш нема. Встеляють квіти на пісок пелюстки, О, як самотньо мені шлях свій іти. Крізь ніч і вітер я іду все одно, Ніде не світить мені рідне вікно, Стомився грітись при чужому вогні, Знайти б те серце, яке любе мені, Живу без ласки я, тамуючи біль, Життя у масці – це присуд мій.
|