|
Від спраги я вмираю над струмком. Сміюсь крізь сльози, а працюю – граю. Куди б я ні пішов – будинок мій кругом, Країна моя рідна – чужина є. Я знаю все – нічого я не знаю. З людей – того я краще розумів, Хто воронами кличе лебедів. Я в явнім – сумніваюсь, вірю диву. Черв’як нагий – пишніше всіх панів. Я всюди прийнятий – і вигнаний, можливо. Я марнотратний – й скнара заразом. Я не очікую, але чогось чекаю. Я бідний – а хизуюся добром. Тріщить мороз – троянду я бажаю. Долина сліз – приємніше від раю. Багаття палять – все в мені тремтить, Відігріває серце – тільки лід. Жарт пам’ятаю – й раптом забуваю, Кому презирство – кому шана вслід. Я всюди прийнятий – і звідусіль злітаю. Не бачу я, хто бродить під вікном, Зірки ж на небі ясно розрізняю. Вночі бадьорий – сплю весь день цілком. Я обережно по землі ступаю, Не віхам, а туману довіряю. Глухий мене почує чоловік. Я до полину – не до меду звик. Де правда, а де примха цього люду? А скільки істин? Втратив я їм лік. Я вигнаний, хоч прийнятий був всюди. Не знаю я, що довше – день, чи рік, Струмок, чи море змочить черевик? Піду я з раю, в пеклі десь побуду. А відчай – віри додає повік. Я всюди прийнятий, але злітати – звик.
|