|
Спокійно і зжато сьогодні б хотів я До кожного серця дійти... Тринадцять школярок – співух, торохтійок – У вражий закинули тил. Коли всі пірнали у безвість, у простір, У кримську січневу імлу, «Ой, мамочко!» – жалібно видихнув хтось-то У мрячну й порожню пітьму. Пілот не зумів, мов провиною скутий, Свідомістю стримати жах... А три парашута, – аж три парашута! – В ту ніч не розкрились, нажаль. А інших – туманів покрила завіса; Та декілька діб – без доріг, У мертвій пустелі ворожого лісу – Блукали й шукали своїх. Траплялося потім з дівчатами всяко: І часом в крові́, мов у млі, Повзли на опухлих колінах в атаку – Від голоду йти не могли. І я зрозумів: допоміг обминути І страхи, і відчай, і жах Їм пам’ять про подруг, чиї парашути В ту ніч не розкрились, нажаль... Безглуздої жертви немає на світі – Крізь роки, крізь дні-пузирі – Й понині дівчатам, що вижили, світять Три тихо згорілих зорі...
|