|
Прошу, як вищого я з благ, Прошу, як йоду просить рана, – Ти обдури мене, та так, Щоб не помітив я обману. Потайки в чай клади мені, Щоб міг забутися, – травицю, Пігулку чи – дурман-брехні, Після якої легше спиться. І не брехливістю собак, Не доброчесностями врешті, – Ти обдури мене, та так, Щоб став довірливим нарешті. Збреши, як листопадний крок, Який колись таким буває, Що й серед осені бузок Бруньки наївно розкриває. З тобою розум мій хворів, Коли ж дурним з тобою стану? Жіноча ніжність всіх часів Хай допоможе теж обману, Щоб міг повірити твоїм Очам, далеким вже сьогодні. Як страшно стати знов самотнім, Хоча я вже давно один...
|