|
...Не відводить погляд здивований, Трохи ще – і впаде в забуття ...Злодій дивиться: ллється на злодія Світ з очей. І нема каяття. Що ж ти дав їй, коханій подрузі: Лише тишу, і ту на мить. Не від чого її не врятуєш, Хоч і знаєш, що їй болить, Знаєш це ти, усе розумієш: Від поганих та добрих людей, Від нестерпного злого чекання Біля чиїхось високих дверей. Від приємних та ні прокурорів, І від слів «Та ви ще молода», Від зневаги, безжальних докорів, Та від того, що завжди одна. І чому ти не дав ій сили, І навіщо казав, що любив. А спустився зараз в могилу І щілини усі закрив? Ти ж все знав: життя любить гарненьких, А таких, як вона, розпина. Так чому ж ти смієшся, дурненька? Не дружина і не вдова.
|