|
Тортур моїх жорстока мука! О, ця пекельна висота! Я, мов коханець, відчуваю Твої розжарені вуста. Страшить мене запал любові І вже не вистачає сил. Ці поцілунки та закляття Коханці дати б не зумів. Вузлом зав’язане вже тіло, Присохла до кісток душа. О, скільки вирости ще зможе, Для росту цього де межа? Але крилом взмахни в польоті – І ми до Господа йдемо – Мрець з поглядом навік зеленим Й душа, старіша за нього. Ці двоє вже ідуть додому, Вже недалеко від своїх. і славлять дружно серафими Умовними піснями їх. А тут кипить важка робота, Остання боротьба триває, І кат мій, вже оскаженілий, нарешті піт свій витирає. Він встав, вимогливий маестро, Його збентежила ця втрата: Немає вже його оркестру З мотузок зроблених верстатів. Візьми і до вогню підвісь, Ламай же ребра, пали спину, Нову мотузку не знайдеш – Бери ж ти палицю, скотино. Спокійним будь, не бійся тиші. Ти ж знаєш правду – ось я весь, Не обману і не залишу.
|