|
Коханих ми враз забуваємо, І любимо знову не тих. Як холодно серцю без гриму І страшно тобі за них... В якийсь маленькій кімнаті Зустріну свою я біду. Штовхне мене серце: «Згадаймо...» І знову себе не знайду. Піду, немов неприкаяний, В якого скривлений рот, Який все шукає господаря Своїх божевільних висот. Дійду до надії й загибелі, До тихої, мертвий туги, Прийди ж, моя радість, і вибіли очі, скроні та зуби! Враховано вже все, зважено Палатою мір й терезів – І зустрічі, і запізнення, Й судоми усіх потягів, Страшну цю тишу поховану І радість безмежну любові, І навіть оцей мій вірш, Який пророста із крові...
|