|
А чи дівчині треба багато? На порозі із сумом стояти У чеканні: на сході ж помалу Розкриваються гілки коралу Розглядати: під небом чистим Сніг горить золотим аметистом. І носила моя парижанка, Із числом на спині каторжанка, Туфлі гарні, яскраві, стильні. Але фарби вже потускніли На колимських страшних заметілях. Понівечені ніжні руки, Але брови – як воїна луки, А ще є довжелезні вії, Очі, наче озера синіють Обернеться, в обличчя погляне, І вже табір маревом стане. Чиюсь втомленою хворобой, Про яку забуде хоробрий. Світу новому, древній Голготі Полюбився, дівочий профіль? Всі ці люди на мерзлих заставах Та ці руки в мозолях кривавих, І твоє потемніле волосся, І все те, що вже не збулося. Я на вежі високій знову Відрікаюсь, люблю і гублю. і цю пісню знову співаю ледве чутно...Гублю і люблю... «Вечори тут повні і багаті, Хмари, сонце, кришталевий лід. На готичних вежах солдати Перетворюються в захід. Скоро він охолоне від блиску, І тоді вже його зрозумій, Весь цей світ молодих перелісків Біля тихого царства тіней! Весь цей світ, молодий і багатий, Світ, який не побачила ти, За обов’язком солдата зобов’язаний я зберігти від дитини! Проклята доля, А змінити тебе не дано! Автомат я б повісив на груди, ногу вставив би в стремено. Але може, і це не навіки І колись упаду в бою? Не забути мені ось цю зону, І змертвілу пам’ять твою; І ці смертю пропахлі роки, вежу біля білих воріт, Де з посмішкою дивиться вгору, щось чекаючи, кулемет. Кров і сніг. І на цьому снігу труп зігнувся, і сніг занесе. Бо загинув хтось «під час втечі», Але це просто вбили – і все! Дали просто роботу лопатам, В череді днів пустих та лихих. І це я обов’язком проклятим Дотягнувсь до страждань твоїх.» Не тому і моря неспокійні, обгорілій страшно землі, Починаються глупі війни, Знову сваряться три королі, І сторіччя уносить в путину І величчя проходять, як сни Що образили люди дівчину? Їм немає пробачення, ні. Тільки я, став сліпим і горбатим, Відпущу цим потворством своїм Тих, хто мовчки стоїть з автоматом Над нещасним дитинством твоїм.
|