|
Я – син років безрадісних. А ліра Моя – жалейка в камерній Русі. Ах, серце – комунальна мов квартира, Я якій ми всі хлопчиськами росли. Багато у клітинах тих вміщалося. Все було поруч – і чуже, й своє. У них і злість, і жалість уживалися, І ясний погляд, і сміття старе. Душа людей – вона ж бо не з металу. А посмішки негідників – це сміх. Ах, серце, як же щиро ти впускало Під теплий дах свій мешканців отих! Ми за наївність дечим поплатилися. Де друзі – хто ж відразу зрозумів... Знайшли себе ми. З багатьма простилися. І з серця викреслили – хто зумів. Та живемо, без ризику, понині, З уютом комфортабельним на «ти». Прописка залишилася постійна Для сорому, приязні, доброти. Так само серце б’ється, як раніше. І той же неоплачений кредит: І зошит в клітку, й абажур – старіший, Ніж примус – той, що ніжністю коптить...
|