|
О, якби ті акорди урагану, Як дрревнього органу, Звучали б хоч не так шалено-дико; Якби загоїлася в серці рана Від підлого обману, – Моя душа не рвалася б від крику. Піти в країну, де намет чужого пана, Де не було туману, Ні тіні де від місяця, ні бліку; В країну, де все – створення титану, Як він – світло́ і п’яно, Як він один – велично і безлико. У нас в країні всіх тривог відливи Кладе в саду останне світло денне, Як золото на черні, І купи лип печально-полохливі... Тут всі вінки сплітають лише з тернів, Тут дні, як сон, як сон важкий, плаксиві, Ми ж будемо щасливі, – Чим більше мук, тим в нас любов «невмерліш».
|