|
У Європі вже сутінки, що переходять у день. Кольори католицькі бузок додавали лишень, без лілової фарби весь простір безбарвним стає. Надимається штора вітрилом, вікно дістає. Тож, а нам сняться сни, що пливемо ми бозна куди, і у фо́льзі, щоб їм не згоріти, зірки та світи. Чи то свято іде, чи буденність просипала сіль, ходить янгол навшпиньки вздовж часу. Чи він Гавриїл? Сам він білий, мов хмара. Чи справді є хмарою тут? Може, хмари завжди – Гавриїли, що звістку несуть? Ми не дивимось в небо – а з нас же не зводять очей, і продовжують розповідь знов з попередніх речей, від Матвія, від Марка, Луки, Іоанна. Віки хмари йдуть, не міняючи напрямків, роти, полки неосяжні, як ангельське військо, піхота Христа. І за ними Небесного Граду ясні ворота.
|