|
Вороття в довге літо, у верес золотих учорашніх віддалин. Ти назвався собою, і через те тебе на поріг не пускали. Перейти обрій було простіше, Апеллеса межу легше було. Залишаються ночі, де пише від мети оп’яніле чорнило. Залишаються брехні, що кажуть, жив, мовляв, тут один із уродів, що сорочки не мав навіть, враже, ані грошика малого зроду. Залишається мур, що повитий виноградом мускатної ночі, що завезений з Кіпру, чи з Криту в чужину, як і подих, і почерк, що на сльози був схожим, круглястий, кожним знаком і кожним уклоном. Літо, рот твій – обвуглене щастя, як життя сироти під законом.
|