|
Мов шкарлупа від яєчні, ляже під каблук – давити сніг не складно. Дивно, що стою живою майже в центрі світу, вулику громади. Пам’ятник, що блимає іржаво, місто, що без лицарської зброї, з краєвидом б’ється без підстави, майбуття здригаючи луною. Жалять сльози, вилиці вологі, сірники від губ не запалити. Нічого не чути через рокіт часу, що в лапки тепер закритий. Що з’явилось – знов на дещо схоже, що сховалось – вибухне промінням. Так засипле раптом милість Божа, сяйво з неба, янгольське сумління.
|