Драгомани – цигани мовного моря – клепають і клепають підкови, щоб підкувати дванадцятий вал. Швидше, хвилі, ще швидше несіть нас до берега, ми будемо роздмухувати намети вітрил, підіймати та опускати їх білими прапорами. Якорі наших фрегатів і каравел мріють вчепитися в сушу, але тільки приліпляються до неї – ми знову витягаємо їх. Хвилі тягнуть нас від землі за ноги, а вітер – за волосся. Ось і стоїмо спиною до вітру з однією кіскою на всю команду, до вітру потилицею стоїмо на одній нозі. А інша нога чекає на березі, хоче нас затягнути в портовий шинок. Ми не закидаємо невід в безодню моря, не спокушаємо безодню: краще візьмемо, що погано лежить на чужих палубах-столах. Ми, тлумачі, Америку відкрили раніше ірландців, іспанців, якщо розуміти під відкриттям захоплену здобич. Перераховуємо зірки в кишенях, закочуємо сонце у трюм, щоби ранком викотити його на небо, наче барильце рому. Горланимо пісні усіма мовами, а «циганською», своєю, говоримо пошепки, щоб ніхто не зрозумів нашу справжню мову, яку ми в’яжемо з морських вузлів.
|