|
Я не бувала ніде, крім десь бу́ло, якось, я не пам’ятаю, колись-то. З пам’яттю гірше, її позабуло вторгнення дике, нахабне каліцтво. Одноплемінні стають ворогами, також сучасники. Що тут казати? Дерево гілкою стукало в раму, щоб достеменне ім’я забувати. Ось і приїхала в терміни кратні, простір до біса глухий, темне місце, щоб всі докори собі забирати, чорної ролі вигнанця зректися. Винна за тих і за цих, без просвіту, ступінь провини є більш, аніж ступінь доктора Оксфорда, що не помітить десь-якось белькіт безпам’ятний вкупі. І не належить мені більш, ніж Богом надано було, тому хтозна, десь-то стане душа якось біля порога, дивлячись просто на тіло поета. Я зостаюсь. В некорисне потреба йти, що не схопить ніщо, не порушить, право душі на покликання неба, право жебрацьке на посох пастуший.
|