|
Хвилі ясно-сині на берег стрибають, родичі зітхають і гірко ридають, рано-вранці квилять задумливі чайки, впав на пристань профіль корабля. Ох, цей Одіссей, як йому зупиниться? Дома Одіссею чом-то не сидиться. А жона іде вслід за ним і ридає, заломивши руки, промовля. – Ти куди, Одіссей! Од жони! Од дітей! Одіссей! Одіссей! Милий Одіссей! – Додому вже іди, Пенелопо. З тих часів віки над Землею промчались. Зорі пломеніли і море гойдалось, Десь-то загубилось руно золотаве, І Троянська скінчилась війна. Та знов, знов рідня край причалу ридає, Знову хтось-то в путь кораблі споряджає, І знов, знов кляне свою долю нещасну. Сльози ллє на пристані жона. – Ти куди, Одіссей! Од жони! Од дітей! Одіссей! Одіссей! Милий Одіссей! – Додому вже іди, Пенелопо. А за обрій, обрій, наструнивши реї, Кожен день пливуть кораблі Одіссеїв. Падають дощі, підіймається сонце, І відвагу в серця не віднять. Скільки би віків по Землі не промчало, Будуть жони сльози ронять край причалу, – Білий світ таким став, що довго не можуть Кораблі на пристані стоять. – Ти куди, Одіссей! Од жони! Од дітей! Одіссей! Одіссей! Милий Одіссей! – Додому вже іди, Пенелопо.
|