|
Поезія кінчається в мені. В душі її я втому відчуваю. І в пам’яті, десь на самому дні, Остання вже метафора конає. Колись правий, напевно, Пушкін був, Що нас роки до прози нахиляють. Де грудень хуртовинами задув, – Гвоздики на балконі не саджають. Розжарився світ в бійках добіла. Він повний болю, гніву і тротилу. І Муза не даремно геть пішла – Вона свою професію змінила.
|