|
Не відроджуй, знову не відроджуй ні безумств, ні примх моїх шалених – у дзвінкій ажурності Шопена, в сновидіннях сподівань тривожних. В мареннях ім’я це не повторюй, з пам’яті не клич життєві муки, наче вигнанцеві знов відчути краю співомову ілюзорну. Хай прикритість вій багатозначна – за байдужістю – забута пристрасть. І шепоче нам вино іскристе ці слова – чарівну необачність... Або ж ні! Зриваємо покрови! Хай вже краще лихо божевілля, спалах, ніж облудливе жевріння, ніж удавана холоднокровність...
|