Частина першаЇхали ведмеді На велосипеді, А за ними вслід Задки їхав кіт. Комарики-комарі Дирижаблем угорі. А за ними раки На хвості в собаки. Вовк на кобильчині, Леви на машині. Зайчики в трамвайчику, Жаби на мітлі. Їдуть і сміються, Пряники жують. Раптом з підворітні Суне великан – Отакий вусатий Злий тарган! Тарганисько, тарган, зле чудовисько! Він буркочучи іде, Ще й вусищами пряде: «Почекайте, не тікайте, Я вас миттю проковтну! Проковтну, проковтну, не помилую!» Звірі затремтіли, Впали і зомліли. Вовк свою дружину З’їв у ту ж хвилину. Крокодил зітхнув, Жабу проковтнув. Слон, схопивши дрижака, Так і сів на їжака. Тільки раки-небораки Не бояться розбишаки: Хоч назад вони повзуть, Та вусищами прядуть І кричать ненажері вусатому: «Не гарчи, не кричи, Ми й самі вусачі, Ми й самі отак ідем, Ще й вусищами прядем». І сказав гіпопотам Крокодилам і китам: «Хто потвори не жахнеться, Хто з чудовиськом поб’ється, Я тому в обидві жмені Аж дві жабки дам зелені Ще й гарнесеньку шишку ялинову!» «Нам лякатися чого Злого велетня того! Ми рогами, Ми ногами, Ми й зубищами його!» І веселою юрбою Звірі кинулись до бою. Та уздрівши вусача (Ай-ай-ай!), Звірі всі навтікача (Ай-ай-ай!). По лісах, по лугах поховалися. Тарганиська рудого злякалися. І гукнув гіпопотам: «Що за сором, що за страм! Гей, бики та носороги, Не звертайте із дороги! Підхопіть мерщій на роги Злого ворога!» А бики та носороги Так і трусяться з тривоги. «Ми б на роги Ворогів, Тільки роги дорогі, Ще ж і шкура чимало нам коштує». І сидять і тремтять Під місточками, У болоті лежать За горбочками. В кропиву крокодили Запхалися, У канаві слони Заховалися. Тільки зуби В усіх цокотять, Тільки вуха Од жаху тремтять. Мавпи серця не сушили, Чемодани підхопили Та прожогом як гайнуть В путь! І акула Дременула, Тільки хвостиком крутнула. А за нею восьминіг Так і суне З усіх ніг. Частина другаОт і став тарганисько господарем, Всіх полів та узліссів володарем. Підкорилися звірі вусатому. (Щоб йому провалитися, клятому!) А він поміж ними красується Та золоченим пузом хизується. «Віддавайте мені, звірі, діточок своїх, Я їх схрумаю сьогодні за вечерею!» Звірі нещасні ридають в знемозі, Виють, голосять, ревуть, В кожній печері І в кожнім барлозі Злого катюгу кленуть. Як же наважиться мати Дитя своє любе віддати, Бідне, пухкеньке малятко – Ведмежа, вовченя, слоненятко, Щоб ненажера жаднючий Бідну дитинку замучив? Плачуть вони, побиваються, З малюками навіки прощаються. Раптом звідкись у бору Об’явилась кенгуру, Як побачила біду, Загукала на ходу: «Та хіба ж це великан? (Ха-ха-ха!) Це ж такий собі тарган! (Ха-ха-ха!) Це ж тарган, це ж тарган, це ж комашечка, Поганенька, звичайнісінька мурашечка! І не гидко вам? І не бридко вам? І зубаті ви, І рогаті ви, А комашечці підкорилися, А мурашечці уклонилися!» Налякалися бегемоти, Зашептали: «Що ти, що ти? Утікай-но звідси тихо! Ще нам тут накоїш лиха!» Та зненацька з-за горбочка, З-за чубатого лісочка, Полем, полем навпростець Прилітає горобець. Стриб та стриб, Та цві-цвірінь, Цвірі-цвірі-цвірірінь! Подививсь, підскочив близько, Взяв і клюнув тарганиська. І таке з тим злодюгою сталося: Навіть вусів його не зосталося. От де звірі звеселіли, оточили горобця, Обіймають, вихваляють переможця-горобця! Осли йому пісню по нотах ведуть, Козли бородою дорогу метуть. З бараном іде баран, Б’ють обидва в барабан. Сичі-сурмачі Сурмлять, Граки з каланчі Кричать. А он кажанята Завзято Хустками махають, По стріхах стрибають. А слониха, а слониха Так танцює, збувшись лиха, Що від тупоту луна В небо полетіла І на бідного слона Місяця струсила. От була тоді робота Витягать його з болота, До небес прибивати гвіздочками!
|