1Скаче сито по полях, А корито по лугах. За лопатою мітла Вздовж по вулиці пішла. А сокири, сокири Так і сиплються згори. Ізлякалася коза, Затремтіла, як лоза: – Що там сталось? Що за знак? – Не збагну собі ніяк! 2Мов та чорна, мов залізна та нога, Подалася, пострибала кочерга. І помчалися по вулиці ножі: – Ей, держи, держи, держи, держи, держи! І каструля на бігу Закричала утюгу: – Я кочусь, кочусь, кочусь І ніяк не зупинюсь! Ось і чайник за кофейником біжить, Дзеленчить, і деренчить, і торохтить... Утюги біжать, покрякуючи, Через ями та калюжі перескакуючи. А за ними блюдця, блюдця – Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! Вздовж по вулиці несуться – Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! На склянки – дзінь-ля! – натикаються. І склянки – дзінь-ля! – розбиваються. І біжить сковорода біля води: – Ви куди? куди? куди? куди? куди? А услід скакали Кухлі та бокали, Таці і графини Посеред стежини. Стіл плигнув з віконця з усіх ніг І побіг, побіг, побіг, побіг, побіг... А на тім на столі, Наче вершник у сідлі, Самоварисько сидить І гукає, і кричить: – Утікайте, ховайтесь, рятуйтеся! – І в залізную трубу: – Бу-бу-бу! Бу-бу-бу! 3А за ними слідом з двору Баба гониться Федора: – Ой, ой, ой! Бий вас град! Повернітеся назад! Та сказало їй корито: – На Федору я сердите! – І сказала кочерга: – Я Федорі не слуга! А фарфоровії блюдця Із Федори всі сміються: – Ти не клич нас і не жди, Ми не вернемось сюди! Тут Федорині коти Розчепурили хвости, Подались щодуху в путь, Щоб той посуд повернуть: – Чом, дурні ви тарілки, Пострибали, мов білки? Сором бігать за воротами З горобцями жовторотими! Он рівчак на повороті, Ви потонете в болоті. Не тікайте, почекайте, Повертайтеся назад! Тарілки ж біжать, сміються, А Федорі не даються: – Краще в полі пропадем, До Федори не підем! 4Мимо бігла курка сміла І той посуд перестріла: – Куд-куди! Куд-куди! Відкіля ви і куди? Посуд їй відповідає: – В баби нам життя немає, Не любила нас вона, Била, била нас вона, Запилила, закоптила, Занедбала нас вона! – Куд-кудах! Куд-кудах! Жить було вам просто жах! – Так, – промовив мідний таз, – Подивися ти на нас: Ми поламані, побиті, Ми помиями облиті. Глянь у діжку, що у баби, Завелися в діжці жаби. А заглянь лише в цебер – Тьма тарганів там тепер. Ось тому-то ми від баби Утекли, немов од жаби, І гуляем по полях, По болотах, по лугах, До бабури-нечепури Не повернемось! 5І побігли вони на узлісся, Через пні, купину подалися. А баба зосталась одна, І плаче, і плаче вона. Сіла б Федора за стіл, Він також помчав що є сил. Зварила б хоч капусняк, Та каструлі не знайде ніяк. Весь посуд утік – дожени! – Зостались самі таргани. Ой, горе Федорі, Горе! 6Мчиться посуд вперед і вперед, По болотах побіг, в очерет. І чайник сказав утюгу: – Не можу вже йти по лугу. – І заплакали блюдця: – Чи не краще б вернуться? І заридало корито: – Я розбите украй, розбите! Та блюдце гукнуло в той час: – Ой, доганяє хтось нас! І бачать: за ними із темного бору Іде-шкандибає Федора. Та тільки стряслась дивина: Стала добріша вона. Тихо за ними іде І пісню тихеньку веде: – Ой ви бідні, ви сирітки мої, Утюги і сковорідки мої! Повертайтеся додому в цей же час, Я водою з джерела помию вас, Я почищу вас пісочком, Я обдам вас кип’яточком, І ви будете ізнов Сяять – сонечко немов! А тарганів тих поганих геть я виведу, Прусаків і павуків усіх я вимету! Мовила качалка: – Ой, Федору жалко. І сказала чашка: – Плаче бідолашка! І сказали блюдця: – Треба б повернуться! І сказали утюги: – З нею ми не вороги! 7Довго, довго цілувала, Милувала їх вона, Поливала, умивала, Полоскала їх вона. – Вже не буду, вже не буду Я свій посуд ображать, Буду, буду його всюди І любить, і поважать! Засміялися каструлі, Самоварові моргнули: – Ну, Федоро, що ж, – гаразд, Простимо на перший раз! – Полетіли, Задзвеніли До Федори – до плити! Стали жарить і пекти, Будуть, будуть у Федори і млинці, і пироги! А мітла, мітла, мітла, мітла Заплигала, забуяла, замела, Ні пилинки у Федори не зоставила. І обрадувались блюдця – Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! І танцюють, і сміються: Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! А на білій табуреточці Та на вишитій серветочці Самовар стоїть, Наче жар горить, Пихкотить він, на бабу поглядаючи: – Я Федороньці дарую, Чаєм з цукром почастую. Призволяйся, Федоро Єгорівно!
|