|
Простирадло – утікало І білизна – хай їй грець І матрасик, мов карасик Від мене забрався геть. Я за мапу – мапа в шафу, Я за пензлик – той нишком І сховався під ліжком. Я хочу поїсти сало, Відрізаю шмат чималий, Але кляті ті шмати Від мене – під три чорти. Що за жарти недолугі, І чому всі речі вщерть Заюрмились, схаменулись І сягнули шкереберть? Чобітки за рушниками, Рушники за мотузками, Мотузки за чобітками, Все батьківське надбання Шаленіє, скаженіє І тікає навмання? Раптом просто із горища Клишоногий, наче рак, Шкутильгає водомийщик І до мене мовить так: Ти гидкеє, ти бруднеє. Неохайне поросятко, Ти брудніш за сміттєзбірник, У люстерко подивись! У тебе вапно на оці, У тебе гівно на боці, У тебе такі капиці, Що іздерлись ногавиці! Навіть, навіть ногавиці Від тебе забрались геть! Дуже рано на світанку Миють личко каченята, Й пташенята, І шпачки, і пацючки. Ти єдиний не помився І бруднечею лишився, То ж забрались від бруднечі І панчохи, й чобітки. Я – шановний водомийник, Славнозвісний шкіромий, Водомийників керівник І мочалок ланковий! Ледве гепну я ногою, І покличу козаків, Водомийники юрбою Всі візьмуть напоготів. Закатують, відшматують Неохайних дітлахів. І прочуханку жорстоку Запровадять над тобою, У Матвіївську затоку Вмить занурять з головою! Замантулив в мідний таз, Заволав «Кара – барас!» Тої ж миті мило, мило Зась! – в волосся – мити зілля Гілля, рілля і бадилля Підбадьорює: «Мию, мию сажотруса Пильно, щільно, часто, густо! Буде, буде сажотрус Чистий, мов різдвяний гусь!» Тут мочало причвалало – І мерщій малечу мить, Ось вовтузить, мов шибало, І волає, і ганьбить. Від збентежених мочалок – Я мерщій, немов від палок, А вони чимдуж – загалом Нижнім Валом, Верхнім Валом. Я до Бабиного Яру, Навпростець я повз кошару, А вони – через мури, Як підступнії щури. Тут назустріч мій коханий Мій улюблений кацап, Він з Альошею і Ванєй Прямував, неначе цап, І мочалку, наче галку, Він щелепами цап-цап! А за тим ногами він затупцював І руками він мене відлупцював. «Уходи-ка ты домой!» – він мовляв, «Да лицо свое умой!» – він мовляв, «А не то как налечу!» – він мовляв, «Растопчу и проглочу» – він мовляв. Я по вулицях борснувся підтупцем, Втік до водомийника кінець кінцем. Милом мивсь, цеберком грюкав, Як ударник п’ятиріччя. І багнюку, і гівнюку Відокремив від обличчя. Тої ж миті капелюх Сів на мене проміж вух. А за ним цукерок купа: «З’їж мене, малеча люба!» А за ними сала шмат: «Поласуй мене, мій брат!» Ось і зошит повернувся, Ось і коник без візка, І абетка з Інглиш мовой Станцювали гопака. Шанобливий водомийник, Славнозвісний шкіромий, Водомийників керівник І мочалок ланковий, Закружляв мене у танку І, кохаючись, мовляв: «Ти тепер мені приязний, Ти тепер мені люб’язний, То ж нарешті ти, бруднеча, Шкіромия вшанував!» Треба, треба, треба митись Вдень і ввечері – то ж ба! Неохайним сажотрусам Ой ганьба, ганьба, ганьба! Хай живе рушниченько пухкенький, І мило духмяне, мов ненька, І кістковий гребінь, І голярський камінь! То ж мийся, підмийся, голись! Пірнай, виринай, не барись! У лазні, ставку, на болоті, В Гнилим Тикичу, що в Кам. Броді, В Криму і в Карпатах, Усюди й завжди Вкраїні хвала – і воді!
|