|
Наші предки лізли з кожі, Шепотілися не раз: «Тяжко, братці. Діти, може, Будуть жити краще нас. Діти виросли на каші, Лізли з кожі в грізний час. І зітхали: «Діти наші Сонце стрінуть після нас». А тепер, як і повіки, Нам утіха лиш одна: Будуть дітям щастя ріки, Їх не випити до дна. Навіть строк пророкували: Років двісті, чи п’ятсот. А поки що, весь в печалі, Ти мовчи, як ідіот. Розфарбовані лиш дулі Життя тичить з усих сил. Років з двісті? Знов «надули», Я хіба Мафусаїл? Я, мов пугач на уламках Переламаних богів. В ненароджених нащадках Я не бачу ворогів. Хочу я хоч крихту світла Лиш собі, поки живий. Від поета аж до бидла Зрозумілий заклик мій. А нащадки...Хай небоги Свій неле́гкий хрест несуть. Клянучи в пітьму дорогу Головою стінку б’ють.
|