|
Ніч іде... Стінний годинник Мить за миттю гонить в вічність. За вікном мурмоче вітер – Дурень – що із нього візьмеш? Хоч диявол би з каміна В цю пусту годину виліз, Ніж вздовж річки гнати хмари, Поринаючи у морок... Я б йому, бродязі злому, Дзвінко «Демона» читав би – І зіниці б заіскрились Із-під вій, як блискавиці. Ні – так ні. Паркет і стіни Посеред житла тісного, Наче йорж на сковорідці, Мов людина очманіла, Де полиця, книжок повна, Колихнешся та поглянеш: Тінь чию б гукнуть із склепу В цю нічну мутну годину? Гейне, Герцена, Шекспіра? Так вони вже все сказали, І ні словом, ні півсловом Щось додати вже не зможуть. Що ж в чужій нудьзі купатись? Вже своя дійшла до горла... Краще – котика на руки, По кімнаті походити. Безтурботний буркутунчик, Світ маленький твій комфортний: В ніч – це джунглі коридору, Вдень – на ліжку спиш м’якому. Раджу я: край лукомор’я Не кружляй, товстун, по цепу, – Ці казки і ці балади Не зведуть тебе з добром. Дійдеш тями: нетрі, холод, Тисне шию цеп короткий, І навкруг кільцем собаки... А спіткнешся – вмить кінець.
|