|
В літературному я прейскуранті Чомусь потрапив на скорботний лист: «Йому ж бо не відмовиш у таланті, Але він – безнадійний песиміст». Ярлик приклеїли. Як для дантиста Рот кожного з одних гнилих зубів, Напевне, для поета-песиміста Наша земля – колекція гробів. Скажу: це якість поглядів, звичайно... Невже в розпусту так поринув світ, Що зникли з нашого життя негайно Оптимістичні теми фуг, сюїт? Буває рідко прояв героїзму, Та не частіш розумність у людей. Весілля є, наповнені ліризму, Свята є мирні, марево ідей. Але чомусь оці хороші теми В сатириків ховаються у тінь. Про радісне писати їм – ділеми, А про недоліки – зовсім не лінь. Я знову з безнадійним оптимізмом Собі питання задаю одні: Можливо, всі ми хворі дальтонізмом, Чи світ загруз у бідах, в бур’яні? Невже в своєму дикому бажанні Лицем – униз, наїстись щоб землі, Спотворив я до майже невпізнання Добро усе, його втопивши в злі? На світ я, як усі, з’явився голий І йшов за радістю, куди всі йдуть. То хто ж сповив мій дух бадьорий? Я сам? Відьмівська, може, каламуть? О, Мефістофель, як же мені прикро – Такої ж то статистики нема, Щоб товстуни усі – і макро-, й мікро-, Прозріли: мотлоху людського тьма. Тоді, обнявши в вічності страждання, Вони не причитали б: «Ой, ой, ой, Цей песимізм – хвороба, заїкання, Поету він – духовний геморой».
|