1Раз двоє третього розглянули без втоми І прорекли: «Дурний». Весь жах тут був у чому: Той, кого дурнем визнали вони, Розумним був, – вони ж були дурні. 2«Хто цей, що бреше нудно, довго, Нещиро так, і тупо, і розлого? » – «Відомий містик N, великий наш дивак». – «Я думав – дурень. Містик, кажете? Ах, так...». 3Ослу дали колись освіту. Він став розумніш? Так, для виду. Раніш осел той – будь здоров, Як нісенітниці поров, А нині він – ах лиходій – Уже, з важливістю педанта, При кожній дурості своїй Вмить посилається на Канта. 4Десь дурень розглядав картину: Ліловий бик лизав моржа. Дурень зробив, пригнувшись, міну І видав: «Тема так свіжа... Ідея дуже символічна, Та стилізована незвично ». (Приховував сильніш всього: Не зрозумів він нічого́). 5Слухав мудрий десь терпляче Дурня виливи такі: «Чи не тим життя, одначе, Дні безбарвні, і диќі, Що навколо, врешті-решт, Дурнів клан не має меж?» Приховавши жовчний сміх, Мудрий думав сам, між іншим: «Він вважає тільки тих, Хто від нього ще дурніший, – «Забагато» для ньоѓо... А для мене – більш того!..» 6Дурень і мудрим, часом, кровний брат: Дурень повік не розумніша, Якщо б з ним сперечався хоч Сократ, З двох слів Сократ би подурнішав! 7Хай свисне рак, Хай риба заспіває, Хай манна ллє з небес, – Дурень, хоч як, Себе хай відшукає – Ось чудо із чудес!
|