|
Обволікає мене гострий, пригноблюючий дотик осені. Живу на дачі, як на острові, забули друзі про запрошення. Не пью ні з ким, не сперечаюся, забув давно, як серце любиться. Гребу докупи листя втрачене, цитую те, що не загубиться. У глибину товчусь навіжений, не зву натхнення відчайдушно. А ранком знову електричкою вертаюсь до роботи нудної. В обід тиняюсь по базарах, де кличуть в спину мені батєю. І світ засипаний мій жаром, і листям золотом оплаченим. Не бачу снів, не чую слова, І дням боржник, а не хазяін. Як на себе, дивлюсь на странників, а на себе – як на чужого. З мене, як з гаврика на слідстві, понтів злітає позолота. Ніхто – ні завтра, ні опісля, ніц не постукає ворота. Я – просто я. А був, напевно, як кожний, створений раптово. Все тихше, звично і буденно веду свою розмову з Богом.
|