|
Коли відплинуть назавжди у небуття мого кохання світлого вітрила, ти напиши, не вкрило щоби забуття, вірш спомину, як ти мене любила. Я не прошу, щоб пам’ятала все життя – забути ти до смерті б не зуміла. Ти напиши про все, як зможеш, мила, не дай добру пропасти в неладі буття. Можливо, я тоді із вічної розлуки той вірш почую і зрадію його звуку: краплинкою дощу до мене прилети. По звуку слів-дощинок уявлю твій образ. О ні, не пестити – жадати лиш воднораз, душею про кохання вірш твій осягти.
|