|
Писати вірш тобі задумливо-тілесній, це наче в душу пильно глянути свою. Ти – мій священний храм, ти непізнанний ліс мій, і я з молитвою своєю в нім стою. Ти все – бо я з тобою близькість пізнаю, полин лісів, меди в далечині небесній, любов до ближнього, жах перед злим, безчесним, а в чорний час – свою зневіру холую. Ти – дихання моє. Та як все помістити в один сонет? Прошу, про це скажи мені ти, щоб я усе сприйняв, не зрадивши єству. Щоб я пізнав тебе, воскреслу, світлу, ранню, щоб ти, мов божество, відповіла бажанню й своїми чарами сприяла торжеству.
|