|
Мене ти не питай, до тебе що було – то був неначе сон, давно забув його я. У пеклі замкненім, на мушці у конвою, нас пестив вік, занурений у зло. Зелену хвою сивиною замело, проймав мороз і кожний подих – пар горою. Зло забавлялося у грудях моїх грою, безвільний дух мій до скорботи довело. У тій жахливості миттєвість – наче милість, коли ти, невідома, раптом мені снилась. Я оживав, пізнав вві сні твоє тепло. І весь воскрес, і душу я зберіг для світла, а пам’ять не сприймала те, що не розквітло. Мене ти не питай, до тебе що було.
|