|
Коханая! Ти врятувала коріння! І волю, і дощ у веселощах п’ю. Шалений дзвонар на дзвіниці невпинно в ожившеє небо у дзвін твій я б’ю. О, як я, слабенький, про крила благав, о, як я страшився шляху, що обходом. А пращури душу вдихнули в метал – під дзвони дзвіниці то ж стали народом. Та буду лункий, як то він, і глибок, та буду сумлінний, як він, і бентежний. Сумирність і міць в нім. І скульптор Мікешин всю Русь закатав у громовий клубок.
|