|
Я небуття тягар пізнав своїм горбом: смертельна сіль води, смертельна гіркість хліба, – повернутий життю звичайним я добром – деревами землі та хмарами із неба. З мовчазних вуст я стер і відчай, і журбу, під лагідну блакить я му́ку забуваю. Коли не чути слів – лунати усьому, все зв’язано з усім і все значення має. І маску простоти з реальності зірвав, росою зорь важких умив лице і руки, як у священних книг, у жовтооких трав я граючися вчусь безграмотній науки. З сумирного добра і сорому завжди кую свою броню, зову зусиллям втіху і тихо говорю: «Залиште назавжди, хто увійшов сюди, і відчаї, і лихо». Півсвіту вдячно до бенкету кину клич, назустріч щастю засвічу я вії, – і не насниться більш мені надія: бо й рай і пекло – все було увіч.
|