|
Він вічний, жовтизни і сині – Землі і неба договір... А я живу на Україні З народження і до цих пір. Від материнського початку Цвіла мені її зоря, Лише війна нас розлучала Та ті, північні «лагеря»... В її хлібах «малоросійських» Колись, таємно від усіх, Я вірш виплакував російський, Без розрахунку на успіх. В свій дух ввібрав її природу, І простір, й спокій земляка, Про себе я не думав зроду, Національність там яка, Та чуяв в сутінках громо́вих, В переполосі різних мов У двох народів різномовних Одну печаль, одну любов. У тих і тих – одні святині, Один Христос, душа одна, – І я живу на Україні, За двох причастя п’ю до дна... Інший, що з ситих, розодітих, Дав самостійності «обіт», Між тим, давно спровадив діток Подалі від тутешніх бід. На день приїде, сучий сину, І просторікує мерщій... А я живу на Україні, На батьківщині і моїй. Я, як ті псевдопатріоти, В думках петлявши наобум, Її не тішив до блювоти Промовами з отих трибун. Як деякі, я не старався Її любити здалека́, Не жив ні дня я без Тараса, Сковороди, Кармелюка. Та і свята запам’ятались, Як на останні вже рублі До Лаври – в Київ аж, бувало, Російські мужики брели. Я туги вже не пересилю, Сказати чесно, я боюсь За Україну і Росію, Що розірвали свій союз. Світла нема в хмарках тутешніх, І розум меркне від образ, Та вірю, що в літах прийдешніх Навіки Бог з’єднає нас... Над очеретом, над калиною Сяють її солодкі висі, В яких і ми з Костенко Ліною, Як брат з сестрою, обнялися. Я не для дальніх, не для бли́зьких Свій заповіт спішив складать, І без пісень без українських Мені не жити, й не вмирать. Коли я вдарю серцем обземь, А це вже буде на зорі, Зіграти попрошу на кобзі Останнього із кобзарів. І вдень з вогнем в мені гордині Націонала не знайти ж, Але живу я в Україні, Та і зариєте туди ж. Дав Бог на ній укоренитись, Ділив всі біди з нею я. У «москаля» і українця Доля одна, одна земля.
|