|
Яко́сь великий грізний шах зайшов у тронний зал й, навівши на придворних жах, промовив на загал: – Ми, мудрий шах Махмуд-заде, між усіма людьми іще не бачили ніде мудрішого, ніж ми. Так о́т що: хто розважить нас, при тім, що ми – в хандрі, той буде прийнятий нараз як блазень при дворі. – О шаху! Світ увесь притих, – сказав слуга Ахмед, – бо з квіту мудрощів людських зібрав ти ліпший мед! І все ж – я прожену умить твою печаль-туску, лише вгадай: а що́ лежить у мене у мішку? Якщо вгадати зможеш ти, що груші там лежать, тобі дерзну я піднести із них – найкращих п’ять. У нас і не знайти таких, зросли далеко десь... А відгадаєш, скільки їх – віддам десяток весь. Наморщив мудрий шах чоло, у простір втупив зір, й нарешті мовив: – Їх число обчислить мій візир. Але – негайно хай Ахмед дасть відповідь таку: що за потаєний предмет у нього у мішку?
|