|
Один сумлінний батько вчув, що за кордон дітей учитись відправляють, і що того, хто десь за морем був, від не-бувалого – й на вигляд відрізняють. І от, не пасти задніх щоб, він на європи замахнувся, щоб син його, здоровий лоб, наук важливих там набувся. Та син дурнішим повернувся: у думці маючи глибокі міркування про в іноземщині отримане завдання знайти начало всіх начал, він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним, а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним; тож впав у яму цей гевал. Татусь, що тьопав за бовваном, по мотузо́к побіг, забувши свій артрит, щоб цю премудрість з ями витягти на світ. Між тим кебетливий хлопчина, у ямі сидячи, гадав: «Яка тому була причина, що знагла в яму я попав? Від землетрусу це падіння, чи буйствує земне тяжіння? Зумовлене небесним блиском, чи, може, атмосферним тиском?..» Тут батько з тросом причвалав: «Тримайся, – каже, – за мотузку, я підтягну тебе до спуску». «Стривай тягнути, – заявля йому студент, – мені важливий філософський елемент: іде́я в мотузку́ яка?» Татусь пояснює: «Ідея тут така: щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́». Та вчений засобом погребав: «Для цього – снасть би іншу треба! А тут – метафізична пустка! Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..» «Шукати зараз більш вигадливий припас – пробач, це часу марнування; зате моту́зка – зразу вирішить питання...» «А що таке, до речі, час?» «А час, затям, – це річ остання, ку із дурнем витрачати я готов. Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».
|