|
Над степом зноситься гора-могила; Земне з землею поєдналось в ній; Одвічний сон, нерушний супокій Знайшла собі тут знівечена сила. Але що смерть? – Як пісня легкокрила, Мов вітер вольний в спеці осяйній Несе в майбутнє огневий напій, Що ним минувшина жила й міцніла. Побожний гостю! Припади чолом, З душі зринає радісний псалом, Хоча від сліз і туманіють вії. Там дід Дніпро і степ без берегів, А тут гора, розлогий шум гаїв І хрест, як символ муки і надії.
|