|
Не туман біліє в темнім гаї – Ходить темним гаєм Богоматір. По узгір’ях, по зелених луках До смерку збирає Божі трави. Тільки вечір їм часу зосталось, А вже сонце зайде незабаром, Заступає чорна глиця сосон Золотий іконостас вечірній. Вже в долинах вогко – впали роси, Вже синіють луки – впали тіні, Золотий вінець по гаю світить І медунка пахне під росою. Біле, як туман, Її одіння, Голубії очі – ніби зорі. Назбирає зел Вона і квітів Й однесе до Божого престолу. Тільки ніч їм, тільки ніч зосталась. А на ранок їх поріжуть коси, А не скосять – спалить душна спека. Так і скаже Сину Богоматір: – Подивись, улюблений мій Сину, Як земля цвіла і як пишалась. Та не довго радощі тривали – В світі – смерть: вона й життям керує. І Господь їй мовить: – Таж не сонце, Тільки землю тьма вкриває, Мамо. Не насіння нищить смерть: стинає Лише квіти, що зросли від нього. А земне насіння – невмируще, Скосить смерть – любов посіє знову. До кінця віків Ти будеш, Мамо, Милуватись квітами земними.
|