|
Золотеньке опліччя, крильця ніжні й веселі, – І печальна струна – оксамитовий джміль. Чом же ти залітаєш до моєї оселі, Ніби прагнеш почути людський смуток і біль За вікном ще жара, зріє цвіт і нектарник, Дні безжурні й останні горять. Політай, погуди – і в засохлий татарник, На червону подушечку сядь. Не дано тобі знати людської зажури, Що давно спорожніли поля, Що вже скоро в бур’ян здує вітер похмурий Золотого сухого джмеля!
|