|
Чом ти, джмелю-чорнявче, плічко золотисте, Так надсадно бриниш на співучій струні? Мо’, у хату мою залітаєш навмисне – Помагати журитись мені? За вікном світло й жар, підвіконня у вохрі, Дні останні спокійні, спекотні, ясні, Політай, погуди – і в татарнику сохлім, На червоній подушці засни. Не дано тобі знати сумні наші думи, Що давно спорожніли поля, Що вже хутко в бур’ян вітровій лютий здує Золотого сухого джмеля!
|