|
Край воріт Сіону, над Кедроном, Де узвишшя звіку не холоне, А затіння годі віднайти, Сів я з прокаженим, що з долоні Їв достиглі зерна блекоти. Хворий дихав смородом прелютим, Він, безумний, сам жував отруту, З усміхом дивочним на губах Оглядав усіх блаженно-мутно, Бурмотів: «Благословен аллах!» Боже милосердний, ну навіщо Дав жагу, турботи, голос віщий, Спрагу вчинків, слави та утіх? У радінні – каліч, найдурніші, Прокажений – веселіш за всіх.
|