|
Ліс, ніби терем розписний, Бузковий, золотий, багряний Стіною барвною ряснить Навколо світлої галяви. Берези жовті різьбові Блищать в лазурі голубій, Ялинки вишками темніють, А проміж кленами синіють То там, то тут в крізному листі У небо просвітів віконця. І пахне дуб, і дух від глиці, За літо висох ліс від сонця, І Осінь тихою ходою В барвистий терем йде вдовою. Сьогодні на пустій галяві Привілля – очі аж сльозять, Тканини з павутин, хирляві, Як сіті з срібла, блискотять. Сьогодні цілий день ще грає Останній на дворі метелик – Пелюстком білим ще хурделить, Й на павутині завмирає, Зігрітий сонячним теплом; Сьогодні світло так кругом, Таке вже мертве ціпеніння У лісі й в синій вишині, Що у безкраїй тишині Листочка чути шамотіння. Ліс, ніби терем розписний, Бузковий, золотий, багряний Навколо світлої поляни Завмер у чарах тишини; Заквокче дрозд, перелетить У засідку, там де густий Лист бурштиновим блиском грає; Із шумом в небі промайне Шпаків невизначена зграя – І знову все кругом замре. Щасливі і останні миті! Вже ж знає Осінь, що такий Глибокий і німий застій Прихід сльоти мав сповістити. Глибоко, дивно ліс мовчав І на зорі, коли з заходу Вогненний пурпур позолоти Пожежею на терем впав. Вже потім сумно потемніло. Над лісом місяць вдавсь в красу, Лягають тіні на росу... Ось стало холодно і біло Серед галявин і в крізній Осінній хащі помертвілій, І лячно Осені одній В пустинній тишині нічній. Вже тої тишини немає: Прислухайся – вона росте, І з нею, блідістю лякає, Повільно місяць постає. Від нього тіні вже коротші, В диму прозорому ліс щез, А ось вже й глянув прямо в очі З туману і висот небес. Осінньої – сон мертвий – ночі! Жахливий час нічних чудес! В сирому срібному тумані Порожньо й світло на галяві; Залитий білим світлом ліс В своїй завмерлій красоті Як ніби смерть собі віщує; Сова і та мовчить: сидить І тупо з дерева глядить, І часом дико вайкотить, Зірветься з шумом з висоти, Махне пухнастими крилами, В кущ сяде добич стерегти І стежить круглими очами, Стовбурчить вуха, головою Крутне – дивується з сумлінням; А ліс стоїть в оціпенінні, Наповнений блідою млою І листя сирістю гнилою... Не жди: на ранок не прогляне На небі сонце. Дощ і мла Холодним димом ліс туманять, – Не марно ніч ось ця пройшла! А Осінь затаїть глибоко Все, що вона пережила У ніч німу, і одиноко Замкнеться в теремі ключем: Хай бір вирує під дощем, Хай морок і сльотаві ночі, І на галяві вовчі очі Зеленим світяться вогнем! Без нагляду ліс-терем в сором Весь потемнів і полиняв, А вересень промчався бором – Місцями з нього дах зірвав І вхід сирим листом посипав; А там сніг перший у ніч випав, Став танути і все вмертвив... Сурмлять роги в полях глибоких, Дзвенить їх мідний перелив, Як журний зойк серед широких Сльотавих і туманних нив. Крізь шум дерев позад долини Згубився в глибині лісів Ріг турячий виттям нестримним, Шукати здобич кличе псів, І звучний гам їх голосів Розносить бурі шум пустинний. Ллє дощ, холодний, ніби лід, Кружляє листя на галявах, І гуси довгим караваном Над лісом держать переліт. Минають дні. Димів фантоми Встають стовпами на світанні, Ліси багряні, нерухомі, В морознім сріблі земля – пані, І в горностаєвім шугаї Лице вмиває спозаранку, Останній день в лісі стрічає, Виходить Осінь в спіх на ганок. Безлюдно, холодно. В ворота Проміж двох висохлих осик Їй видно синяву долин І шир пустинного болота, На південь йде далекий путь: Туди від зимніх завірюх, Від холодів і заметілей Птахи давно вже відлетіли; Туди і Осінь рано вранці Свій одинокий путь прокине, В бору пустому наостанці Відкритим терем свій покине. Прости ж бо, ліс! Прости, прощай, Ласкавим буде день, хорошим, Ось-ось, і у м’якій пороші Мертвотний посріблиться край. Як стануть дивними в день білій Пустинній і холодній млі І бір, і терем спорожнілий, Й дахи далеких тихих сіл, І небеса, і без границі Простори стишених полів! Яка ж то радість соболів, І горностая, і куниці: Здуріють, гріючись в розгулах На лузі в м’яких кучугурах! І вже в танок буйний шамана Ввірвуться у нагу тайгу Вітри із тундри, з океану З гудінням в маревнім снігу, Завиють в полі диким звіром. Вони зруйнують старий терем, Кілки залишать і по тому На цьому кістяку пустому Навісять інеї крізні, І згодом в небі голубому Сяйнуть чертоги льодяні У сріблі і у кришталі. А в ніч між білих їх розводів Склепінь небесних вогні збродять, Зірковий зблисне щит Стожарів – В той час, коли серед мовчання Мороз пожежею розжарить Цвітінь полярного сіяння.
|