Осінь міддю верховіття мітить:
Не втекти листочкам від судьби!
Але ясно, ніжно небо світить
Через чорні, голі вже дуби.

Неземне щось наче обіцяє,
Манить у безжурну тишину –
Знов душа сумирно пробачає
Рік, що промайнув, що підманув.
Роман Ладика2009