|
Тут зграї сухоребрих, в пархах, псів, В чиїх очах благання зі сльозами – Нащадків тих, прибулих зі степів З курними і рипучими возами. Звитяжець славен, дука – хоч куди, Заполонив був шумною ордою Твої, Стамбуле, замки та сади І, наче лев нажертий, заспокоївсь. Та дні летять, летять навальніш птиці»! На цвинтарі в Скутарі вже чорніє Ліс кипарисів – й сонмище гробниць Кістками помежи дерев біліє. І прах століть упав на прах святинь, На славне місто, нині напівдике, Й від псів виття б’є тугою пустинь В базиліці із візантійським ликом. Сераль спустів, не чуть фонтанів більш, І повсихали дерева столітні... Стамбул, Стамбул! Останній мертвий кіш Кочівників великих усесвітніх!
|