|
Не туман біліє в темнім гаї, Ходить темним гаєм Божа Мати, По долинах і горбах зелених Рве до ночі Божі квіти й трави. Тільки вечір їм ще квітувати, Та, на жаль, вже сонечко заходить, І заступить чорна глиця сосон Золото його іконостасу... Вже в долинах вогко, впали тіні, Вже луги синіють, впали роси, Пахкотить медунка під росою, Золотий вінець по гаю світить. Як туман, біліє її одяг, Голубі, мов зорі, в неї очі. Ось збере вона квітки і трави Й понесе до Божого престолу. Скоро ніч – їм тільки ніч лишилась, Спозаранку косами їх зріжуть, А не зріжуть – спека їх погубить. Так і скаже Сину Божа Мати: «Подивися, Сину мій коханий, Як земля у квітові пишалась! Та короткий вік земної втіхи, В світі Смерть, вона Життям правує» Та Христос їй мовить: «Ні, не сонце, Тільки землю тьма нічна вкриває: Смерть не сім’я нищить – відгинає Тільки цвіт від сімені земного. А земне насіння невичерпне. Скосить Смерть – Любов посіє знову. Тож радій, Кохана! Знаю, будеш Милуватись квітами довіку!»
|