|
До крайки моря тягнеться алея, Йде в далину, як ніби в небосхил: Там море підступається до неї Між позабутих мармурових брил. Там східці на прибій находять стрійно. Леви лежать, мов сфінкси над горою; Далеко в море важно і спокійно Вдивляються вечірньою порою. На лаві там між ними одиноко Сидить вона... Без імені для неї, Та знаю я що ніжно і глибоко Вона з душею поріднилася моєю. Чи не кохав я? Не шукав бентежно В коханні й щасті юність розділити З жіночою душею, чистою, і ніжно Життя моє у друге перелити? А та любов, що в душу завітала, Лишила на душі журливий слід – Вона і кликала мене, і чарувала Тією радістю, яка туманить світ. Від неї спогади я взяв нетлінні Про кращі дні і вже не ту люблю, Яку любив...Я мрій люблю творіння, Про неможливе старанно молюсь. Вечірня і німуючи алея До берега скелястого веде, Де море підступається до неї Й далеке небо в пустку голубе. І гірко я і солодко нудьгую, І світла мрія мариться мені, Що радість неземну ще воскрешу я В зажуреній красі – такій земній.
|